pen_lu

Хочеться сказати - оманливий, хочеться сказати - душевний, хочеться повірити і з’їсти. Посмішка така солодка, сумно-ввічлива, очі такі страшні, такі дорослі і дикі, все незрозуміло. Може в цьому колодязі вже колись потонула моя монета і я те і роблю, що її видивляюсь? Поки відчайдушного багато, приземленого брак. Дна не видно..

Звідки у людині стільки болю? Ми носимо його як чорну мітку, як давидову зірку, як рубець після хірургічного розтину, з малим спротивом, часами і з покорою, припікаємо один одному на серце і дивимось на світ крісь чорну сіточку як через рекламний постер на вікні автобуса. Зсередини чорний, ззовні з малюнком.

Треба мати надію, - сказав хтось за моєю спиною. Вчасно.

Насильство завжди було одним з основних генетичних симптомів людини. І незважаючи на культурний, науковий, технічний, словом, різнобічних прогрес, якого спромоглося досягти людство за останні тисячоліття, ця характерна риса нікуди не зникла. Чим відрізняється захват з яким відвідувач Колізею спостерігав за кровопролитними гладіаторськими боями від «спортивного азарту» людини, яка за шалені гроші купує квиток у перший ряд на бокс важковаговиків, приходить туди в костюмі від Армані і кричить « надери йому пику»? І чим принципово естетичне задоволення цієї людини відрізняється від емоцій дещо біднішого її сучасника, що, лежачи вдома на дивані та запиваючи пивом чіпси, дивиться черговий бойовик, трилер чи фільм жахів? Ми невпинно скаржимося , що телеекрани переповнені насильством, але що нас дратує більше: низькопробність фільмів чи сам факт насилля? Адже навіть у державного значення документі, в «Законі про суспільну мораль» по білому написано про заборону у денний час показувати фільми, що спонукають до страху та агресії, крім світових шедеврів (!). Тобто коли це робиться професійно… то можна?!

Свою першу фотовиставку Юрій Дячишин зробив радянським плівочним фотоапаратом Київ-19М з єдиним штатним об»активом, довівши, що якщо у тебе є талант, трудоголізм та наполегливість, то можна навіть прості технічні засоби перетворити у своїх руках на чарівну паличку. З часу тієї виставки пройшло два роки і зараз він є одиним з найуспішніших професійних львівський фотографів, ім′я якого завдяки участі у численний фотографічних виставках відоме далеко за межами нашого міста, а то й країни. Його фотографії - не просто красиві картинки, це застиглі миті з риторичними запитаннями про молодість та старість, бідність та справжнє багатство, кохання, самотність, про сенс, який часом важко побачити без об′єктива.

-Файно: Як довго ти уже займаєшся фотографією?
-Юрій: У травні буде п′ять років з того часу як я взяв у руки фотоапарат і уже його не випускав. Взагалі фотографічний стаж не варто вимірювати роками, а кількістю днів проведених з фотоапаратом, цього року я не пропустив жодного.
- Файно: Як ти оцінюєш інтерес людей до фотографії?
- Юрій: У сучасному світі фотографія стає все більш і більш популярною. Про це можна судити хоча б за кількістю людей, які приходять на хороші фотографічні виставки. Їх чисельність нерідко набагато більша, ніж чисельність відвідувачів малярських чи скульптурних виставок.
- Файно: Пам′ятаю читала думку одного фотографа, що навіть найгеніальніша художня фотографія – це лише репродукція чогось, що вже існує, а не мистецтво. Ти можеш погодитися з нею? .
- Юрій: Абсолютно ні. Фотографія є мистецтвом, а фотограф митцем, який використовує свою камеру замість пензля, то його інструмент, яким він творить. На мою думку, заперечити це міг хіба що ″техняр″, один з тих, які роблять знимки на документи, або фотографують під Оперним. Мабуть те, що на відомих аукціонах фотографії продаються за мільйони доларів уже говорить, що вони – вид мистецтва. Ніхто ж не платитеме за рекламівку такі шалені суми.
- Файно: Можеш назвати основну характеристику хорошого художнього фото?
-Юрій: В кожній роботі має бути ідея, закладений якийсь зміст, вона має викликати емоції. Це не просто так…відображення.
-Файно: А як ти ставишся до порушень законів композиції?
-Юрій: Безперечно одне: ці закони треба дуже добре знати, знати, щоб вміти їх грамотно порушити. Бо не має канону, що категорично забороняється ділити горизонт пополам, поміщати сонце, що сідає, в центр кадру. Часом саме на цьому можна зробити ідею фотографії, але все має бути усвідомлено, щоб це не виглядало неграмотно як технічний брак. Хоча часом геніальні приклади вдалого порушення законів композиції народжуються зовсім випадково, але таке трапляється дуже рідко.
-Файно : Ти черпаєш натхнення з якихось інших видів мистецтва?
-Юрій: Знаєш, одна штука зняти, а зовсім інша усвідомити що саме ти зняв і як це подати. Часто буває сам спершу не зразу розумієш власного вдалого кадру, тому усю зроблену роботу завжди треба переосмислювати. І коли я так переглядаю, відбираю свої фотографії, то завжди вмикаю музику. Вона дає мені величезне натхнення. В основному це музика Бреговіча. Я дуже люблю творчість цього композитора, в мене величезна добірка його альбомів.
Пам′ятаю раніше, коли лише починав фотографувати циган і показував свої роботи людям, мені часто казали, що в мене мотиви як в фільмах Кустуріци. Я тоді ще був темним хлопчиною і навіть не знав хто такий Кустуріца, і лише, щоб зрозуміти в чому я подібний, знайшов кілька фільмів. Першого разу дивився ″Undergraund″, тому що ″треба″, але після другого перегляду я настільки перейнявся настройем цього фільму, що уже шукав відповідні кадри. Можливо це також і через те, що в фільмах Кусиуріци багато музики Бреговіча.
- Файно: Ти виходиш фотографувати з уже сформованим настроєм і шукаєш щось, щоб йому відповідало, чи настрій з′являється після якогось несподівано побаченого кадру?
-Юрій: Буває по-різному. Інколи щось заряджає зовні, інколи лише шукаєш кадри, які б відповідали твоєму внутрішньому стану. У будь-якому разі це дуже ″настройова″ річ. В нашому мистецтві усе непередбачуване.
- Файно: Я помітила, що в тебе дуже небагато кольрових світлин…
- Юрій: Так, я більше люблю чорно-білу, або монохромну фотографію, хоча іноді вона набагато складніша. Адже часто фотографія ″тримається″ на кольорі, а забери колір і вона розвалиться. Для моїх улюбленого жанру ″life″ монохромна гама найбільш органічна. І я вже так до неї звик, що часто світ, як і кадр бачу у монохромі.

Приблизно три роки тому у мене був період захоплення вечірньою зйомкою. Протягом двох місяців кожнісінького вечора я виходив фотографувати, найчастіше на вулицю Вірменську та коло Домініканки.
-Файно: На твоїх фотографіях здебільшого сюжети з вулиць Львова?
-Юрій: Так. У нас унікальне місто з унікальною енергетикою. В інших містах я не фотографую так часто як тут. Взагалі, усвідомлення того наскільки я люблю Львів прийшло після відвідин Москви. Пам′ятаю, на якійсь площі я вирішив сфотографувати міліцію на конях, врезультаті міліція не потрапила мені в кадр, зате поцікавилася усіма можливими документами. Як виявилося, потрібно було мати дозвіл на зйомку, а його видають лише фотожурналістам столичних видань за відповідну суму.
Дуже влучно на запитання ″ Чому ти любиш Львів?″ відповів мій брат: ″ Тут архітектура та галичани, а там москалі та метро ″.(сміється) Це, звісно, жарт.
-Файно: Розкажи про свою наступну виставку.
-Юрій: 14 листопада моя персональна виставка відкривається в Одесі в Грецькому фонді культури. А взагалі за попередні два роки у мене вже склалась своєрідна традиція щодо дати проведення: перша виставка під назвою ″Звуки міста″ відкрилася 2.02, друга ″Життя прекрасне″ 3.03. Хто знає, може наступного року організую щось 4.04.

Як не дивно, але творчість популярного білоруського поета Андрея Хадановича українці мали змогу відкрити для себе навіть швидше за його співвітчизників. Перша поетична збірка поета під загадковою назвою «Листи з-під ковдри» вийшла друком дякуючи підтримці добре відомих корифеїв сучасної української літератури Сергія Жадана та Юрія Андруховича ще у 2002році. А цьогорічний 13-й Форум видавців дав змогу шанувальникам сучасного поетичного слова ще й почути поета особисто. Його авторські читання на четвертий день Форуму в театрі «Воскресіння» подарували присутнім масу чудових вражень, бо декламувати поет справді вміє. Натхненно, щиро , гаряче, рефлексуючи кожним нервом обличчя, він наче переживав вірш рядок за рядком, змушуючи це робити і глядачів. У спілкуванні Андрей Хаданович виявився не менш харизматичним, ніж на сцені.
- Як Ви ставитесь до порівнянь Вашої поезії з поезією Сергія Жадана?
Пригадую, на Форумі хтось так і назвав Вас – білоруський Жадан.
-Ну по-перше, вам не відомо що кажуть в Білорусії, ви знаєте лише те, що говорять тут.(сміється)
Будь-яке порівняння кульгає . Коли вийшли тексти Жадана, були певні відгуки, у мене навіть з′явилося віртуальне ім′я Жданович. Таким словом намагалися окреслити ситуацію, говоричи і про подібність, і про відмінність. У літературі, добрій літературі відмінності більш істотні, ніж подібності. А порівняння…Мене і з Адруховичем порівнювали. Просто приємно, що порівнюють з улюбленими українськими літераторами.
- Давно ви особисто познайомились з Сергієм Жаданом?
-У 2001 році він запросив мене у Харків на фестиваль поезії № 1. Там ми з ним і познайомилися.
-А які стосунки з іншим улюбленим українським літератором Юрієм Андруховичем? --- Маю підставу гордитися: в 2002 році моя книжка «Переваги окупаційного режиму» виходила з передмовою Юрія Андруховича. Я також мав гонор перекладати кілька його текстів, а нову книжку намагаюся популяризувати в Білорусії, як і Жаданову поезію. Приємно, що цей процес відбувається взаємно, що ми перекладаємо і популяризує творчість один одного у своїх країнах. Шкода, що в Україні видати Хадановича з технічних причин легше, ніж у Білорусії видати Жадана. Але ось з Андруховичем вже дали собі раду, думаю, що в найближчому часі видамо і книжку Жадана на білоруській мові.
Також досить тісно співпрацюю з львівською авторкою, що презентувала на Форумі свою поетичну збірку «Квіти цмину» Мар′яною Савкою. З нею ми товаришуємо уже шість років. А у 2002-му Мар′яна була причетна до виходу моєї української книжки «Листи з-під ковдри», переклала декілька віршів до неї настільки добре, що результат виявився кращим від оригіналу. Також Мар′яна переклала один ще недрукований текст і там так викрутила рядок, що вийшло «Дихаєш волею, під ребрами колить»,це «під ребрами колить» з′явилося лише від бажання перекласти, знайти потрібну риму. Але та рима трималася настільки добре, що я пізніше вкрав її у власної перекладачки і помістив в свій білоруський оригінал, а через рік тріумфально все видав у Мінську. Ось такі інтимні речі, про які звичайно літератори не зізнаються.(сміється) Нещодавно ми разом презентували в Києві антологію «Зв’язокрозрив / Сувязьразарый», збірку білоруської і української поезії.
- Як довго ви вже пишете і чи були у вашій творчості перерви, якісь кризи, періоди переоцінки власного творчого доробку?
На протязі десятиліття з хвостиком я не залишаю поезії. Тут треба говорити не так про перерви, ак про досить пізнє усвідомлення білорущини і білоруської мови в якості осередку власної творчості.
Як і більшість своїх співвітчизників я вийшов з нормальної російськомовної родини, вчився в нормальні російськомовній школі, а потім на нормальному російськомовному філфаці, більше того – в дипломі пише « викладач російської мови та літератури». Історія мого кохання до білоруської мови становить не такий вже й великий шмат мого життя. Але іншим є питання по мотиви. Щось народилося на зло, тому що мені перестала подобатися політика у Білорусії, щось народилося з причини естетики, я раптом зрозумів, що зможу по-білоруськи висловити такі інтонації, сказати такі слова, які, напевно, мені було б дискомфортно промовляти по-російськи. Може тому, що зрозумів: російська література і без мене як поета, і без мене як перекладача спокійно дасть собі раду, а тут я міг би бути вельми корисним. Тепер бачу, що передчуття мене не обманули.
- Якою ви бачите основну тенденцію при ставленні до білоруської мови серед білорусів?
Я думаю, що відбувається два паралельні процеси, один печальний , інший досить оптимістичний. Сумно – білоруська мова насправді помирає на селі. Лише якийсь суржик залишився, навіть не уявляю де ще можна таку екзотичну бабульку знайти, щоб вона білоруською розмовляла. З іншого боку, в сто раз більше популярною білоруська мова стає у містах, в ось такому російськомовному осередку студентів, науковців, художників, або просто людей, яким хочеться бути, або робити вигляд людей інтелігентних. Те, що вчора асоціювалося з низами, з недоробленістю, з колгоспністю, вже сьогодні асоціюється з вишчістю, рафінованістю. Білоруська мова – це мова альтернативних, опозиційних віп – персон : письменників, рок-співаків, художників, режисерів. Я думаю, що нормальна молода людина, коли дивиться на все це, також хоче виглядати модно, сучасно. Я особисто знайомий з десятком таких як я, лише молоших випускників російських шкіл і філфаків, які тепер є дуже талановитими білоруськомовними авторами. І в осередку тих, хто пише по-білоруськи, значно побільшало людей освітчених, європейських, зі знанням інших іноземних мов,людей, що читають Аполлінера в оригіналі. Це високо підіймає планку сучасної білоруської поезії і літератури.
-У Білорусії відбуваються подібні до львівського літературні форуми чи фестивалі?
Ну питання фестивалів – мій головний біль. Грубо кажучи, не зробиш ти, ніхто не зробить. Хочу організувати якийсь фестиваль для молодих літераторів, які могли би зібратися, обмінятися думками, надрукувати свої твори, подібний фестиваль є у вас в Ірпені. А з переможцями конкурсів можна було б організувати тур по білоруських університетах, зустрічі зі студентами. Ми уже маємо таку першу міжнародну ластівку - невеличкий, але серйозний поетичний фестиваль «Велике князівство поетів», в котрому беруть участь літератори з Литви, Польщі, України та Білорусії. Читаємо власні вірші, перекладаємо один одного. З вашої доблесної поезії цього року приїхали два молодих хулігани Дмитро Лазуткін і Олег Косарів. У наступні роки цей фестиваль буде відбуватися вже в не в Білорусії, а в Литві, Україні, чи Польщі.

Мабуть, серед такої великої кількості розкішних речей і не можна почувати себе якось по –іншому, аніж розгублено-захоплено. Я - у світі годинників, годинників, що засліплюють своєю красою, але оглушують тишою. Немає тікання , цикання, стукання. Делікатні та довершені механізми, яким по 200 з гаком років наче переводять подих, відпочивають, щоб за хвильку-другу знову монотонно і рівномірно відкраювати по скибці часу, якого не повернути…Магічне відчуття.
Сьогодні я перша відвідувачка Львівського музею етнографії, прийшла подивитися на колекцію європейських годинників, що є найбільшою в Україні і однією з найцінніших у Східній Європі. Уже одинадцята година, час, коли темп руху транспорту на вулицях бурхливий, повітря в центрі міста загазоване, а люди, за винятком окремої братії студентів, масово заклопотані. Тому тут, у Великому королівському залі, одній з трьох кімнат, де проходить експозиція, почуваю себе дещо розгубленою.
Тиша, Спокій, Гармонія...продукують у свідомості не зовсім адекватну думку про те, що потрапив у іншу епоху. З кожним новим кроком моє враження лише посилюється. Експозиція настільки багата, що в призначених для того залах упорядникам вдалося розмістити лише четверту її частину, всього 110 найкрасивіших, найунікальніших експонатів. У ході свого розвитку годинникарство пройшло багато стадії: і дрібного домашнього ремесла, і художнього міського промислу, впродовж яких годинникарі вчилися не лише удосконалювати свої наукові пізнання, а й переймати мистецтво ювелірів, щоб у вигадливій формі поєднувати математичну точність і мистецьку думку. За матеріали використовували не лише сплави різноманітних металів, срібло, чи дорогих сортів спеціально оброблену і висушену деревину, а й слонову кістку, червоний черепаший панцир або гірський кришталь. Гірський кришталь та скло прозорі, тому оправи з них для кишенькових годинників дозволяли власникам визначати час не відкриваючи кришки, за одно й помилуватись складним механізмом. У випадку, коли оправи годинників виготовляли з металу, часто на лицевій кришечці прорізували якийсь орнамент, що одночасно був прикрасою і дозволяв крізь отвори ажуру бачити рух стрілки. Стрілки спершу були лише на години, а десь з другої половини 17 ст. в годинниках з’являються хвилинні, а до них на циферблаті додатковий ряд з арабськими цифрами.
В одному з вітражів помічаю годинники у формі хрестів. Але чи служили вони високих чинів духовенству працівники музею однозначно сказати мені не можуть. Загадка, адже це богохульство використовувати сивол Сина Божого в оформлення предметів побуту. Незвичним є ще й те,що циферблатів в такому годиннику п'ять. Той, що в центрі - на години, на інших позначень не видно.
В процесі еволюції годинникарського ремесла з’являлися екземпляри з циферблатами, які показували час доби, дату, місяць(знак зодіаку) і навіть пору року. Існувала прямо-пропорційна залежність: чим багатше, вигадливіше автор втілював свою фантазію та вміння, тим дорожчим ставав його виріб. Ще два століття назад загальновідому приказку «час - це гроші» можна було б трактувати і в тому аспекті, що знати час – це вже немалі витрати.
Крім настінних годинників різних форматів, помічаю на вишуканих шпалерах пожовклий від часу плакат. Це збільшена копія гравюри італійського математика та астронома Феодосія Россі, така собі унікальна альтернатива годинникам для багатих зі стрілками та корпусами. На гравюрі, створеній 1590 рокку, зображено малюнком чоловіка в профіль, таблиця з розрахунками та інструкція у користуванні. Постер називався ″Горі-гомо″, тобто ″годинник-людина″ , за допомогою якого, кожен, стоячи на сонці теоретично міг пізнати годину за своєю або чиєюсь тінню на протязі року. Чому теоретично? Бо щоб зрозуміти і використовувати на практиці шкалу та позначення, потрібно було досить добре знатися і на астрономії, і на математиці.
Не менш екзотично ″годинника-людини″ виглядають сонячні годинники. Таких в експозиції є №?. Серед них і найстаріший годинник в музеї – мініатюрний, розмірами 61x41x6 мм, із позолоченої бронзи сонячний годинник, виготовлений у 1584 році. Володіючи латинською, можете прочитати на кришечці вказівку про те, що кут нахилу нерухомої стрілки(гномону) до циферблату повинен становити 49 градусів. Тобто механізм був виготовлений для місцевості, що знаходилася на 49 паралелі, наприклад Стразбугра.
Дуже красивим є сонячний годинник кінця 17 ст. майстра Вілленбранта з Аргсбурга. Його основу становлять восьмикутна підставка – плитка, до якої прикріплений на завісах циферблат у формі круга. Написані римськими цифрами години відокремлені маленькими зірочками, а у корпус вмонтовано компас, довкола якого вигравіювані 12 знаків зодіаку, а біля них назви місяців.
Словом, різноманіття вражає: сонячні, настільні, настільні горизонтальні, настінні, консольні(від назви спеціальної полички), шафкові, коминкові, кишенькові, годинники-хрести, годинники-картини в стилях: Бароко, Рококо, Класицизм, Ампір, Бідермаєр ….І як не дивно, усі вони мовчать. І хоч ти знаєш, що це експонати в музеї, а не змайстровані ″під антикваріат″ сучасні, робочі, виготовлені в Китаї механізми, ти все одно, дивишся на них з надією, що ось-ось ці стрілки заворушаться, скинуть із себе тягар віків і …
Але ні. Ці три кімнатки Етнографічного музею з годинниками середньовічної Європи якось випали з контексту теперішнього часу, загубились у просторі, і викрали з собою тебе, шукача пригод і відчайдушного мандрівника, щоб хоч на кілька хвилин забути про час в присутності 110 годинників.